Тема: Опозиційний рух в Україні в середині 60-х — на початку 80-х рр.

Мета: на основі різних джерел ін­формації: характеризувати особливості опозиційного руху 60- 70-х рр.; порівнювати основні вимоги першої та другої хвиль дис­идентського руху.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

ХІД УРОКУ

I.            Організаційний момент уроку

II.         Актуалізація опорних знань

Бесіда

1.                Хто такі « шістдесятники » ?

2.                Які форми боротьби використовувались дисидентами за часів М. Хрущова?

3.                Чи існували причини невдоволення владою в цей період?

III.       Мотивація навчальної діяльності

Лист І. Дзюби, І. Світличного, Н. Світличної, Л. Костенко,

А.        Горської щодо судового процесу над В. М. Чорноволом

«29 грудня 1967 р.

Першому секретареві ЦК КПУ П. Ю. Шелесту

Ми, присутні на судовому засіданні в справі В. М. Чорновола, побачили, що суд цього свого обов’язку не виконав. Він проводив­ся некваліфіковано і необ’єктивно. Його вирок перебуває в разючій невідповідності до матеріалів слідства і звинувачення і скидається на особисту помсту, розправу наділених владою осіб над людиною, що по-інакшому думає і насмілюється критикувати дії окремих представників радянських установ, тобто здійснює своє конститу­ційне право».

Запитання

1.                За що судили В. Чорновола?

2.                Чому взагалі міг відбутися подібний суд?

3.                Чи були подібні суди винятковим явищем?

IV.       Сприйняття та усвідомлення навчального матеріалу

Активізація опозиційного руху в другій половині 60-х — на початку 70-х рр.

Внутрішніми передумовами опозиційного руху бу­ли: практично бездержавний статус України, панування партійно-радянської бюрократії, утиски національного культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація корінного населення.

Ігнорування комуністичним режимом законів, норм і правил, підкорення інтересів особи примарним інтересам колективу і тота­літарної держави логічно спричинили виникнення легального руху за права людини, який жорстоко переслідувався режимом. Правозахисна течія руху опору була представлена Українською Ґельсінською групою (УҐГ, 1976-1988).

Чималий пласт антирежимної опозиції становили також борці за свободу совісті, зокрема представники православної та репре­сованих Української греко-католицької і різних протестантських церков. Серед визнаних діячів цього руху були Василь Романюк, Йосип Тереля, Георгій Вінс.

Отже, основними течіями опозиційного руху в Україні другої половини 50-80-х років були:

•                    самостійницька, яку представляли, зокрема, національно-визвольний рух підпільних груп;

•                    національно-культурницька, яку презентував рух «шістдесят­ників»;

•                    правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція).

►    Склад дисидентського руху

До дисидентського руху слідом за інтелігенцією поступово втя­гувалось робітництво. Наприклад, під адресованим у квітні 1968 р. вищому партійному та державному керівництву СРСР листом-протестом проти незаконних репресій та судів в Україні з-поміж 139 підписів діячів науки, літератури, мистецтва, виробничої інте­лігенції, педагогів та студентів були прізвища 28 робітників.

Відомий аналітик українського руху опору Мирослав Прокоп подав у журналі «Сучасність» за 1974 р. своєрідну «анатомію» опо­зиції, тобто соціологічний аналіз 530 учасників руху, згаданих у документах самвидаву. За фахом найчисельнішу групу станови­ла інтелігенція (інженери, лікарі, вчителі, журналісти) — 36,8 %, далі йшли робітники — 12,8, науковці — 11,9, літератори — 10,9, студенти — 9,2, митці — 6,6, священики Української католиць­кої церкви — 4,7, селяни — 2,6 %, один працівник міліції і один матрос. Професії 21 особи встановити не вдалося. Серед учасників руху було 14,9 % жінок. За віком домінуючою була група людей 25-45 років. Більшість опозиціонерів не оминула членства в ком­сомолі, але комуністами стали лише окремі з них. Невеликою була й кількість колишніх членів ОУН.

Цікавою видається географія руху, проаналізована за місцем праці його учасників. Головні сили опозиції зосередились у Києві та Київській області — 258 осіб (48,7 %). На Львів та область при­падало 116 осіб (21,9 %). Наступними за кількістю дисидентів були такі області: Івано-Франківська — 41 особа, Дніпропетровська – 24, Тернопільська — 22, Донецька — 10, Волинська і Рівненська — по 8, Житомирська, Одеська і Харківська — по 6, Запорізька — 5.

Чисельність опозиціонерів 60-х років була набагато меншою порівняно з попередніми етапами незалежницьких змагань. До­слідник української історії з Канади Богдан Кравченко склав спи­сок дисидентів 1960-1972 рр., у якому налічувалось 975 імен. Ін­ші джерела також вказують, що активних учасників опору було близько тисячі.

Опозиційний рух в Україні захопив у свою орбіту представни­ків усіх соціальних верств суспільства. Але місце їх у боротьбі ви­значалося не класовою приналежністю чи соціальним статусом, а особистими якостями.

Запитання

1.                Хто складав основну частину дисидентів і чому?

2.                Про що свідчить географія поширення дисидентського руху?

3.                Чому до складу дисидентів входили робітники?

Форми опору

Учасники новітнього етапу національно-визвольної боротьби сприйняли не лише основні державницькі та демокра­тичні ідеї попередників, а в окремих випадках і тактику боротьби. Йдеться про створення підпільних груп та організацій, про само­спалення як вищий вияв жертовності, поширення листівок, мето­ди таємної політичної роботи серед людей.

Жорстоко переслідувані сміливці продовжували відстоюва­ти національну символіку: вивішували синьо-жовті прапори на честь важливих подій української історії, малювали тризуб на по­ширюваних листівках. Лише за виготовлення та намір вивісити національні прапори 1957 р. у Львові на честь відновлення укра­їнської державності 1941 р. Веніамін Дужинський отримав 25 ро­ків таборів суворого режиму (смертну кару було скасовано 1947 р.), а Марія Василів за пошиття цих прапорів — 10 років. Обоє додатко­во дістали по 5 років утискання у правах та стільки ж — заборони мешкання у західних областях УРСР.

Монополія бюрократії на засоби масової інформації й відмова підцензурної преси друкувати матеріали, зміст яких не влашто­вував правлячі кола країни, змусила опозиційні сили вдатися до позацензурних видань, які дістали влучну назву «самвидав». По­ява його в Україні датується 1964 р. Серед перших «самвидавних» публікацій були поезії Ліни Костенко та Василя Симоненка, тво­ри Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Валентина Мороза, Івана Світличного та багатьох інших провісників духовної свободи, а також машинописний журнал Українського національного фронту «Во­ля і Батьківщина». Унікальним явищем опозиційного друку став позацензурний журнал «Український вісник», який редагував В’ячеслав Чорновіл.

Більшість публікацій самвидаву передруковували українські видавництва за кордоном, зокрема «Сучасність» (Мюнхен, Німеч­чина), «Смолоскип» (Балтимор, США), Перша українська друкар­ня у Франції та ін. Виходили вони також у перекладах іноземними мовами.

Своєрідною формою опору тоталітарному режимові в науці, літературі, образотворчому мистецтві була езопова мова. Болю­чі проблеми національного буття порушувались на симпозіумах та конференціях під прикриттям інтернаціональних гасел. Орга­нізовувались Шевченківські свята, вечори Івана Франка та Лесі Українки, гуртки з вивчення історії України. Підтримували націо­нальну самоповагу самодіяльні популяризатори народних та релі­гійних традицій, проводячи вертепи, свята Івана Купала, співаючи колядки та щедрівки. Мандрували містами й селами народні хори, зокрема «Гомін», «Жайворонок» та ін. Помітним явищем у духо­вному житті стали клуби творчої молоді.

В окремих випадках опозиціонери вдавалися до мовчазних зібрань біля пам’ятників світочам національного духу, мітингів протесту, демонстрацій, пікетувань. На антирежимні акції пере­творювались похорони однодумців, судові процеси над дисиден­тами. Дисиденти писали відомі письмові заяви, петиції вищим державним та партійним органам, протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій, урядів демокра­тичних країн.

Боротьба з режимом не припинялась і за ґратами. Окремі опози­ціонери відмовлялись від участі у слідстві, перетворювали останнє слово на судових процесах в акт звинувачення антидемократичної системи. У таборах дисиденти влаштовували акції мовчання, неви­ходу на роботу, боролися за перехід у статус політв’язня, передава­ли на волю документи, інформацію про табірні порядки.

Головною зброєю політв’язнів у відстоюванні власної гідності або під час захисту друзів від знущань адміністрації, організації протестів було голодування. Вдавалися вони до цього засобу до­сить часто. Адміністрація таборів на це реагувала карцерами, за­бороною побачень і надання медичної допомоги. Але голодуючий був позбавлений права померти: його годували примусово, розди­раючи спеціальними пристроями рот і подаючи їжу через запханий у шлунок зонд. Помирати дозволялося поза голодуванням, але не на знак опору.

Активною формою протесту проти тоталітарної системи була відмова від радянського громадянства, подання заяв на виїзд за кордон. Влада розглядала їх як заяви на переселення в тюремні ка­мери, хоча під тиском міжнародної громадськості окремим диси­дентам вдалося прорватись крізь «залізну завісу». Дехто, не витри­муючи тиску й переслідувань, намагався перейти кордон таємно, що також загрожувало тривалим ув’язненням. Пильному контро­лю з боку спецслужб підлягали зв’язки опозиції з українською діа­спорою. Такі контакти активно використовувалися для провокацій проти дисидентів з метою їхньої дискредитації.

Найбільш поширеною, хоч і пасивною формою опору системі було інакомислення. Його проявами були «шухлядна» творчість науковців та літераторів, неформальні товариські дискусії, «кухон­ні» розмови, що свідчили про зростання невдоволення свідомої час­тини нації ідеологічним тиском і колоніальним статусом України. Такі люди, власне, й були опорою сміливців, що виступали з від­критим «забралом». Вони допомагали переховувати викриваль­ні матеріали, збирати й передавати за призначенням документи й свідчення про репресивну політику властей, друкували, розмно­жували й розповсюджували «самвидав», відкривали двері своїх домівок для переслідуваних. Серед тисяч імен надійних помічни­ків опозиції — Олена Антонів, Мирослава Глібовецька, Людмила Дашкевич, Ярослав Кендзьор, Роман Крип’якевич, Віра Лісова,

Ярослав Малицький, Ольга Орлова, Ліля Сверстюк, Теодозій Ча­бан. їх також переслідували, звільняли з роботи, заарештовували, намагалися зробити донощиками, але зламати не змогли.

Запитання

Назвіть форми боротьби дисидентів?

Репресії проти правозахисників

Більшість дисидентів періодично «перевиховува­лась» за вироком суду за ґратами та колючим дротом. За даними Секретаріату Міжнародної амністії, в СРСР налічувалось від 600 до 700 політв’язнів. Українці серед них становили у різний час від 25 до 75 %.

Судили дисидентів переважно за 62-ю статтею Карного кодек­су Української РСР «Антирадянська агітація і пропаганда», яка у першій частині передбачала до 12, а у другій — до 15 років по­карання, у тому числі в обох випадках по 5 років заслання. Зрід­ка застосовувалася стаття 187, яка, на відміну від попередньої, не вбачала у діях підсудного мети підриву чи ослаблення радянської влади і містила максимальний 3-річний термін позбавлення волі у таборах загального режиму. Інколи дисиденти потрапляли під дію статті «Зрада батьківщини», яка передбачала смертну кару. Йшлося, звичайно, не про шпигунство чи розкриття державної або військової таємниці, що було основним змістом статті, а про «ді­яння, умисно вчинене громадянином СРСР на шкоду суверенітету, територіальної недоторканності... СРСР». Отже, той, хто вважав за доцільне Україні скористатися конституційним правом на вільний вихід з СРСР, підпадав під дію цієї статті і міг бути засуджений до розстрілу.

Чималий реченець отримували дисиденти за читання і по­ширення творів М. Гру шевського й П. Куліша, «Історії України» М. Аркаса, праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», твору О. Солженіцина «Архіпелаг ГУЛаг», роману Б. Пастернака «Доктор Живаго», розповсюдження національної символіки, з’ясування «білих плям» української історії (штучного голодо­мору 1932-1933 рр., знищення кращих українських письмен­ників, діяльності УНР, ЗУНР, ОУН УПА та ін.), за звертання з критичними пропозиціями та протестами до партійних, радян­ських та адміністративних органів, написання власних творів, які виходили за визначені ідеологічні рамки, та публікацію їх за кордоном.

Крамольним вважалося будь-яке правдиве слово, бодай коли б воно було мовлене. Наприклад, під час обшуку у В. Чорновола ЗО вересня 1965 р. було вилучено твори Б. Грінченка, М. Костома­рова, П. Куліша, В. Антоновича, Є. Олесницького, В. Щурата, Рабіндраната Тагора, А. Крушельницького, Б. Лепкого, М. Возняка, Г. Костельника, І. Крип’якевича, В. Винниченка, Б. Антоненка- Давидовича і навіть «Галицько-Волинський літопис».

Якщо ж не набирали достатніх «підстав» для застосування політичних статей Карного кодексу, то вдавалися до криміналь­них, фабрикуючи справи зазвичай у переддень закінчення термі­ну ув’язнення чи заслання або невдовзі після звільнення. Такого переслідування зазнали Микола Плахотнюк, Сергій Параджанов, В’ячеслав Чорновіл, Микола Горбаль, Василь Січко, Володимир Монбланов та інші.

Найнебезпечніших вільнодумців ізолювали у психіатрич­них лікарнях, зокрема спеціального типу, що були фактично психіатричними тюрмами. Потрапляли туди також ті, кому ні антирадянщини, ні аморальщини приписати не вдавалося, а та­кож віруючі з вищою освітою, порушники кордону, учасники виробничих конфліктів. Якщо в’язні могли сподіватися, що їх випустять на волю, то у психлікарні могли «лікувати» хоч до смерті. Щоб перетворити здорових людей на психічно хворих, застосовувався цілий набір засобів. «Хворого» дисидента вмі­щували в середовище вбивць, ґвалтівників, параноїків під на­глядом «санітара» з карних злочинців. А завершити справу до­помагали препарати, що пригнічували волю, психіку, інтелект, пам’ять, емоції. Серед жертв цього психічно-в’язничного терору були генерал Петро Григоренко, математик Леонід Плющ, лікар Микола Плахотнюк. Примусового «лікування» зазнали Зіновій Краківський, Василь Рубан, Йосип Тереля, Михайло Ковту- ненко та багато інших. Вчителя Віктора Рафальського катува­ли у психіатричних тюрмах 27 років (1954-1959, 1962-1964, 1967-1987). Загальна кількість в’язнів психлікарень невідома. За підрахунками Леоніда Плюща, у 70-х роках їх в СРСР було близько двох тисяч.

Окрім судового, активно використовувалось й адміністративне переслідування дисидентів, а саме: звільнення з роботи, виклю­чення з КПРС, комсомолу, творчих спілок, вузів й аспірантури, вилучення з видавничих планів і позбавлення права писати й ма­лювати, відмова у захисті і затвердженні захищених дисертацій, забалотування на конкурсах у наукових закладах, оголошення всі­ляких доган, позбавлення права на професію тощо.

За сталінською традицією переслідувань зазнавали не лише дисиденти, але й їхні батьки, діти, близькі родичі.

Найкращим варіантом для режиму, який вирішував усі клопо­ти з дисидентами, була їх смерть. А для самих засуджених пере­слідування тривали і після смерті. Так, тіло в’язня родичам не від­давали до закінчення терміну ув’язнення, а заривали на табірному цвинтарі, залишаючи над похованим лише безіменну табличку з номером.

Тих, кого не вдавалося зжити зі світу, активно «перевиховува­ли». Починалися «виховні» заходи одразу після арешту. Ізоляція від суспільства, підступність слідства, приниження з боку нагля­дачів, цілодобове освітлення камер, постійне підглядання у вічко, «підсадні» співкамерники, зазвичай з числа деградованих карних злочинців, багатогодинні допити ставили на меті зламати волю за­арештованих.

Суди переважно були закритими. Лише на оголошення ви­року інколи допускалися родичі і друзі, хоча за кримінально-процесуальним кодексом суд може бути закритим лише тоді, коли йдеться про сексуальні злочини, інтимні сторони життя підсудних, державну таємницю або злочини неповнолітніх. Якщо ж суд і вва­жався відкритим, то аудиторію старанно добирали і «сторонніх», тобто близьких підсудного, не допускали.

Інакомислячих вміщували переважно у табори суворого або осо­бливого режиму, умови перебування в яких, за виразом В.Стуса, сягали «поліцейського апогею»: смугастий одяг в’язня, ізольовані камери, злиденне харчування, тяжка праця. І арсенал покарань: ПКТ (приміщення камерного типу), ШІЗО (штрафний ізолятор, те саме, що карцер у тюрмі), позбавлення побачень, «ларка», обшуки, свавілля, знущання, приниження, заборона мати свої книги, запи­си. Будь-яке звертання до влади не лише залишалося без відповіді, а й тягло за собою жорстоке покарання.

Повернення з ув’язнення чи заслання не означало здобуття сво­боди. Інакодумця, як правило, передавали під прилюдний нагляд міліції. «Будучи під наглядом, — писав у заяві до Верховної Ради СРСР Левко Лук’яненко, — я не маю права виїжджати без дозволу міліції, від вечора до ранку не маю права залишати своєї квартири, не маю права відвідувати готелю, кав’ярні, барів, ресторанів міста і зобов’язаний кожної п’ятниці між 17 і 18 зголошуватись у мілі­ції для реєстрації. Моє помешкання навідують міліціонери і дру­жинники. Мене перевіряють на праці. Це офіційний нагляд. А не­офіційний нагляд, у висліді якого органам влади відомий кожний мій крок, — де його межа? Він позбавляє інтимності все моє жит­тя. Мої листи перевіряє КДБ і потім використовує їх проти мене... А «тайна» телефонних розмов...» Мета нагляду — тримати людину «в постійному нервовому напруженні, не дати їй можливості за­йнятися суспільною діяльністю, ізолювати її і поступово поставити на коліна».

Більшість інакомислячих представників інтелігенції після звільнення потрапляли у «внутрішню еміграцію», позбувшись доступу до засобів масової інформації, права публічно виступати і друкуватись, малювати і брати участь у виставках, знімати філь­ми і робити телепередачі.

Запитання

1.                Яким репресіям піддавались дисиденти?

2.                Як прагнули зламати їхню волю?

Утворення Української Ґельсінської спілки

Погром 1972-1973 рр. примусив учасників руху опору, що залишились на волі, замислитись над оновленням тактики боротьби. Можливості такої зміни з’явилися після під­писання у Ґельсінкі 1 серпня 1975 р. Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі, невдовзі опублікованого в СРСР. Громадяни імперії чи не вперше дізналися про міжна­родні зобов’язання свого уряду з гуманітарних проблем, зокрема щодо прав людини. Це дало поштовх до активізації легального правозахисного руху.

На думку опозиції, Ґельсінський Заключний акт створював умови для громадського контролю за його виконанням. Відтак, 12 травня 1976 р. у Москві на скликаній академіком Андрієм Сахаровим прес-конференції професор Юрій Орлов оголосив про створення Групи сприяння виконанню Ґельсінських угод в СРСР з 11 осіб. Під установчим документом поставив свій підпис і гене­рал Петро Григоренко.

Першою з національних груп утворилася українська — 9 листо­пада 1976 р. У Декларації про створення Української громадської групи сприяння виконанню ґельсінських угод (усталена її назва: Українська Ґельсінська група — УҐГ) зазначалося: «Своїм голов­ним завданням Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушень на території Укра­їни Загальної Декларації Прав Людини та гуманітарних статей, прийнятих Ґельсінською Нарадою». Декларацію, з поданням до­машніх адрес, підписали: Олесь Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Оксана Мешко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Микола Руденко, Ніна Строката, Олексій Тихий. Очолив групу відомий український поет і прозаїк, колиш­ній секретар парткому СПУ, згодом виключений з КПРС (1974 р.) і СПУ (1975 р.) за «ідеологічні ухили» Микола Руденко. Група ро­била спроби зареєструватися як громадська організація. Вона по­дала офіційним інстанціям свої установчі документи. Окрім того, відповідне клопотання було надіслане Раді Міністрів УРСР 14 жов­тня 1977 р., але й воно залишилось без відповіді.

У першому ж відкритому листі «До людей доброї волі» (14 лис­топада 1976 р.) Микола Руденко заперечив повідомлення, що УҐГ є відділком московської Ґельсінської групи: «Наші відносини є по­будовані на приязні й співпраці, але не на підлеглості». Представ­ляти інтереси УҐГ у Москві погодився Петро Григоренко.

Підготовлений протягом листопада-грудня і підписаний 6 грудня 1976 р. Меморандум № 1 фактично визначив програму діяльності УҐГ. Йшлося, зокрема, про те, що «боротьба за Права Людини не припиниться доти, доки ці Права не стануть щоден­ною нормою суспільного життя». Викривалися злочини режиму: розкуркулення, голодомор 1933 р., репресії 1937 р., винищення УПА і мирного населення, у тому числі переодягненими «по­встанцями» чекістами, русифікація, ігнорування національних прав України, погром УРСС і «шістдесятництва». Пропагувалася правомірність можливого виходу України зі складу СРСР. Кон­статувалися не лише порушення міжнародних угод і декларацій щодо прав людини, а й власної Конституції та законів, у тому числі з боку КПРС та КДБ. Передбачалося, що «найближче де­сятиліття стане періодом великих демократичних перетворень в нашій країні».

До кінця 1980 р. УҐГ оприлюднила ЗО подібних меморанду­мів, декларацій, маніфестів, звернень та інформаційних бюлете­нів (останні почали виходити 1978 р.). Кожен з цих документів ставив перед українською та світовою громадськістю важливі проблеми української державності, політичної, економічної та духовної незалежності, захисту прав людини. У Меморандумі № 5 від 15 лютого 1977 р., адресованому країнам-учасницям

Белградської наради керівників європейських держав, стверджу­валося, що Група не бореться за повалення радянського ладу, але пропонує, щоб її ідеї були стверджені або відкинуті всенародним референдумом. Існування опозиції визнавалося властивістю нор­мальної суспільної структури. З-посеред проблем державності найвагомішим було положення: «Не людина для держави, а дер­жава для людини». Отже, «народ повинен бути господарем своєї землі, своєї традиції, свого творчого спадкоємства, своєї волі до побудови кращого життя». У розділі прав людини висувалися вимоги: вільного виїзду з батьківщини і повернення назад; віль­ного поширення ідей; вільного створення наукових, творчих, мистецьких та інших об’єднань; ліквідації цензури, звільнення всіх політв’язнів.

Окремі документи не вдавалося погодити з членами Групи, і во­ни виходили в авторській редакції. Наприклад, «Маніфест Укра­їнського Правозахисного Руху» від 9 листопада 1977 р. підписав керівник УҐГ (з 5 лютого 1977 р.) Олесь Бердник. Широковідомий лист українських політв’язнів «Історична доля України» підписа­ли Олекса Тихий та священик Василь Романюк.

Діяльність УҐГ не обмежувалася українськими проблемами. Група інформувала про створення і діяльність московської, гру­зинської, вірменської, литовської ґельсінських груп, протестувала проти переслідувань, арештів і судів над її учасниками, проти пору­шення прав людини на всіх теренах СРСР. Особисте налагодження контактів з правозахисними групами інших республік Союзу і за кордоном відрізняло УҐГ від попередників. Посилання на Ґельсінські угоди підносило національно-визвольну боротьбу українсько­го народу до рівня загальноєвропейського демократичного проце­су, ставило її на міжнародну правову основу.

Позитивну роль у підтримці правозахисного руху в Україні, ви­данні матеріалів УҐГ та донесенні їх до світової громадськості віді­грали вашингтонський Комітет ґельсінських гарантій для України, створений у листопаді 1976 р. із зарубіжних правозахисників і очо­лений Андрієм Зваруном, та Закордонне представництво Україн­ської Ґельсінської групи (ЗП УҐГ), започатковане у жовтні 1978 р. за дорученням УҐГ позбавленим громадянства СРСР Петром Григоренком. До ЗП УҐГ увійшов також Леонід Плющ, а згодом — Ні­на Строката. 1980 р. вони заснували інформативне видання «Віс­ник репресій в Україні» (укладач і редактор Надія Світлична, що домоглася виїзду до США у жовтні 1978 р.).

Релігійне дисидентство

Заборона Української автокефальної церкви в дово­єнні роки та Української греко-католицької — у повоєнні, шалена антирелігійна кампанія кінця 50-х — початку 60-х років спричи­нили зародження та зростання релігійного дисидентства.

Найбільш активно боролися за відновлення своїх прав греко-католики. Формально ліквідована Греко-католицька церква діяла в західних областях України в підпільних, «катакомбних» умовах. Значна частина населення цих областей таємно відправляла релі­гійні обряди. Існувало декілька сотень (до 350) парафій (громад). Ними керували єпископи, які також діяли в підпіллі. За кордоном церквою керував кардинал Йосип Сліпий, який 1963 р. прибув до Ватикану після багаторічного сибірського заслання.

Одним з активних борців за права Греко-католицької церкви в Україні був Йосип Тереля. 1982 р. колишній в’язень таборів та «спецпсихушок» Й. Тереля став одним з організаторів Комітету за­хисту Української греко-католицької церкви.

Мужньо відстоював права вірян один з лідерів українського дис­идентства, багаторічний в’язень сталінсько-брежнєвських таборів

В.        Ромашок. Саме завдяки його діяльності з’явилася опозиція ре­жимові в Російській православній церкві, яка на той час фактично перебувала під цілковитим контролем держави.

Значну частину релігійного дисидентства становили члени протестантських сект євангельських християн-баптистів, єговіс­тів тощо. Особливу активність у справі їх захисту виявляли Петро Вінс — член УҐС та його син — один з провідників-баптистів пастор Георгій Вінс.

Придушення дисидентства

На початку 80-х років дисидентський рух в Україні було практично розгромлено. Дисиденти на той час не мали актив­них зв’язків з масами, здатних забезпечити їм дієву і рішучу під­тримку, бракувало їм і належної організованості. За соціальним складом дисиденти були представниками інтелігенції, які не здат­ні були протистояти владній репресивно-каральній машині.

Проте незважаючи на величезні перешкоди, що їх чинила вла­да, дисиденти доносили до народу правду про справжнє становище в Україні. Завдяки їхній самовідданій боротьбі у громадській сві­домості поступово утверджувалась думка про необхідність виходу України зі складу Радянського Союзу і створення власної незалеж­ної держави.

►    Розправи над дисидентами (форми і методи боротьби з дисидентським рухом)

1.                Арешти:

•                    1-ша хвиля арештів — серпень-вересень 1965 р. (заарештовано 25 осіб);

•                    2-га хвиля арештів — 1970-1972 рр. (заарештовано понад 100 осіб);

•                    3-тя хвиля арештів — початок 1980-х рр. (заарештовано близь­ко 60 осіб).

2.                Позасудові переслідування

a.      Звільнення з роботи.

b.      Виключення з партії, громадських, громадсько-політичних організацій, спілок.

c.       Позбавлення радянського громадянства.

d.      Організація громадського осуду.

3.                Ізоляція в психіатричних лікарнях.

Робота за методом «Мозковий штурм»

•                    течії дисидентського руху;

•                    його особливості та методи боротьби;

•                    значення дисидентського руху.

►    Значення дисидентського руху

1.                Свідчив про наявність кризових явищ у радянській системі. Сприяв розхитуванню радянської тоталітарної системи, поши­ренню й утвердженню в народі демократичних ідеалів.

2.                Продовжив традиції національно-визвольної боротьби. З’єднав два етапи національно-визвольного руху — середини і кінця XX ст.

3.                Відкривав Україну світові.

4.                Набутий дисидентами досвід та ідеологічні напрацювання були використані в період перебудови і здобуття Україною незалеж­ності.

5.                Дисиденти зробили вагомий внесок у сучасну теорію і практику державного будівництва.

6.                Із середовища дисидентів вийшла когорта політиків незалеж­ної України.

7.                Дисиденти зробили вагомий внесок у розвиток української на­уки і культури.

►    Особливості руху

1.                Стає більш масовим і організованим.

2.                Було відкинуто ілюзії щодо ідей соціалізму і комунізму, рух на­був яскраво вираженого антитоталітарного характеру.

3.                Погляди дисидентів представляли майже весь ідеологічний спектр.

4.                Зв’язок з громадськістю країн Заходу і міжнародними право­охоронними організаціями.

5.                Заперечення насильницьких методів боротьби.

6.                Прагнення легалізувати свою діяльність.

7.                80 % дисидентів становила інтелігенція.

►    Течії дисидентського руху

1.                Національно-визвольна течія.

2.                Демократична правозахисна течія.

3.                Релігійна течія.

►    Методи боротьби дисидентів

1.                Листи-протести до керівних органів УРСР і СРСР. Протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій та урядів демократичних країн.

2.                Акції солідарності з іншими народами, які зазнали утисків з боку тоталітарної системи; підтримка кримських татар у їх прагненні повернутися на батьківщину; відстоювання ідеї рів­ноправності народів.

3.                Видання і розповсюдження листівок, самвидаву.

4.                Індивідуальні протести, вивішування синьо-жовтих прапорів.

5.                Створення правозахисних організацій.

V.          Узагальнення та систематизація знань

Бесіда

1.                Якими були форми боротьби дисидентів?

2.                Якими були методи цієї боротьби?

3.                Що таке самвидав?

4.                У чому виражалось релігійне дисидентство?

5.                Як влада боролося з дисидентами?

6.                У чому полягало значення дисидентського руху?

VI.       Домашнє завдання

Опрацювати відповідний матеріал підручника.